Сорокарічна Ася Счастлівцева, як мінімум, двічі розпочинала нове життя. Перший раз – відкинувши кар'єру аудитора, вона поїхала навчатися журналістиці в Польшу, вдруге – оселившись із чоловіком у Чмирівці на Чигиринщині. Кардинально змінити життя змусила війна. Вона ж допомогла жінці знайти себе та відкрити в собі нові можливості.
Право на власну думку
Коли розпочалися події на Майдані, Ася була у відряджені в Києві. Щодня проходячи на роботу через площу, де зароджувався новий визвольний рух за незалежність, вона зрозуміла одне – народ більше не буде, та й не зможе, жити, як раніше. Мовчки. Тихо. Прийшли ті, хто не боїться висловити свою думку. Навіть більше – вони готові боронити її потом і кров'ю.
– А коли повернулася додому, в Краматорськ, то побачила іншу картину. Тут люди ходили, начепивши собі на груди георгіївські стрічки, вигукували завчені лозунги і були наскрізь просочені дезінформацією, – пригадує жінка. Розмовляємо з нею в нашій редакції. У Черкасах була проїздом, повертаючись із чергового тренінгу. – Власне, як діє агітація, я побачила на власній родині. Найбільшому впливу піддавалася молодь. Приміром, мій племінник Іван навіть слухати не хотів про справжні події на Майдані, а довіряв тому, що чув по місцевому телебаченню або на вулиці.
А потім почалися обстріли. Жінка втратила зв’язок із батьками, які поїхали на дачу – в село за Краматорськом (відновити його вдалося майже через півроку потому, – авт.). Марно намагалася почути бодай щось про них кілька місяців. А потім вирішила, що треба врятувати хоча б сестру та її дітей. Проте, овіяні пропагандою, вони не збиралися виїздити з міста. Тому Ася вдалася до хитрощів: племінника Івана переконала в тому, що в нього зараз є стовідсотковий шанс здобути омріяний фах історика, бо перші внутрішньо переміщені особи мали пільги при вступі до вишів, а сестра – мусить подбати про безпеку дітей.
– Через Фейсбук знайшла волонтерів, які допомагали вибратися людям з того пекла. Спершу вдалося вивезти сестру з меншою дитиною. Племінника на блок-посту «ополченці» висадили. Давали в руки автомат, наказуючи: «Іди і борони своє місто». Ледве вирвалися звідти. А вже за другим разом ми з ним виїхали в Ужгород, – розповідає Ася.
Хочеш працювати в Польщі? Для цього мусиш вчитися!
Незабаром племінник став студентом історичного факультету в університеті Ужгорода. Сестра оселилася в Тернополі. Ася деякий час жила у друзів у Мукачеві.
– Звісно, що сидіти на їхніх шиях я не могла. Але з роботою було сутужно. Проте, знову ж таки, допомогли знайомі волонтери. «Хочеш працювати в Польщі? Робота є. Проте ти мусиш вчитися там!», – запропонували мені, і я погодилася. Не розуміючи жодного слова по-польськи, поїхала вчитися журналістиці у Варшавську Вищу Гуманітарну Школу імені Болеслава Пруса, – зізнається Ася.
«Навіщо я буду піднімати Польщу за норвезькі гроші, якщо я можу піднімати Україну?»
Під час навчання журналістиці Ася почала працювати у Фонді толеранції, який опікувався біженцями і працював із грантами, які отримував із Європейського Союзу.
– Зазвичай біженці оселялися в сільській місцевості. Тому й грантові кошти на їх підтримку залучали туди. І села розвивалися. Ось там я вперше побачила, що таке об'єднання громад по-польськи. І тут подумала: «Навіщо я буду піднімати Польщу за норвезькі гроші, коли я це можу робити в Україні? Наші громади так само можуть писати проекти та отримувати гранти на розвиток із ЄС». Я зрозуміла, що можу допомагати в себе на батьківщині людям, які цього справді потребують. Чесно кажучи, полякам це вже практично не треба. Вони отримали у свій час усе, що було потрібно для їх розвитку, і пішли далі, – переконана жінка.
Там вона навчилася створювати грантову історію, писати проект і звітувати про його виконання. Ідей для почину було багато і, не закінчивши навчання журналістській майстерності, вона повернулася в Україну.
У чоловіка була мрія жити в селі, де кожен день – як нове життя
Повертатися в Краматорськ жінка вже не збиралася. Тому коли її майбутній чоловік Міросей вирішив втілити свою давню мрію – оселитися в екопоселенні – не вагаючись, поїхала з ним на Чигиринщину. Було це торік у серпні.
– Чому Чигиринщина? Без пафосу – це колиска, де справді народилася українська незалежність. А тут живуть нащадки тих, хто її відвойовував. Вони мають внутрішню силу, стійкість, вольність у висловленні своєї думки, яку відчуваєш, щойно починаєш з ними спілкуватися. І отримують вони її з молоком матері, – каже Ася.
Оселилися вони в екопоселенні «Зустріч», що розміщене в селі Чмирівка. Були не першими «переселенцями», тому місцеве населення їх уже не стало сприймати як «чужинців». Кілька місяців Ася насолоджувалася тишею, свободою та спокоєм, облаштовуючись на новому місці, проте маючи неспокійну вдачу, скоро вирішила, що без діла сидіти не зможе. І вже в грудні стала собі його шукати:
– У Фейсбуці знайшла оголошення про тренінг для жителів Донецької та Луганської областей. Його органзатори – Hyperlocal communities media school – обіцяли навчити створити свій медіаресурс. І я поїхала на цей тренінг. Його проводили в Краматорську. Це вперше після тих подій побувала в рідному місті.
Проект, учасником якого стала Ася, триває і зараз. Спершу були теоретико-практичні навчання, результатом якого стало створення сайту. Ася Счастлівцева свій назвала «Татусі та діти» (його адреса sdads.ga – авт.).
– Назва зародилася на Чигиринщині. Тут чоловіки мають внутрішній потенціал, волю, міць, мужність і здатні передати ці риси молоді. На жаль, через рутину вони про це забувають. Тому я й подумала, а чому б їм про це не нагадати через їхню ж історію, і таким чином активізувати їхнє внутрішнє «Я». Ніщо так не гуртує людей, як спільна історія, – переконана жінка.
Наповнювати свій сайт Ася вирішила історіями місцевих жителів, їхніми спогадами про село, свідчень про яке, до речі, ніде не могла знайти. Коли ти зайнятий справою, що тобі подобається, зазвичай, обставини дивним чином починають складатися на твою користь, світогляд починає виходити на потрібний шлях. Так, Ася познайомилася з істориком Назаром Лавріненком, аби отримати достовірні відомості про село, яке стало вже другою домівкою для її родини. Потім вона знайшла найстаршого жителя – діда Семена, – який не одну годину переповідав про життя-буття людей у Чмирівці, згадавши її історію до свого п'ятого покоління. Спілкуючись із місцевим населенням, Ася чула й історії про сільський клуб, який уже багато років був занедбаний і де молоді «екопоселенці» проводили свій вільний час. Ось тоді в її чоловіка, який завжди підтримував дружину в пошукових починаннях, і виникла ідея згуртувати громаду, аби відродити заклад. Протягом березня вони провели кілька спільних заходів, аби «розбурхати» місцевих жителів з пасивних спостерігачів на активних учасників процесу.
– Це ідея об'єднання заради спільної мети – комфорту самих сільчан. Причому комфорту, який вони можуть створити власноруч. Власне, в цьому й полягає ідея об’єднання громад, яка зараз набирає обертів у країні, і про яку, на жаль, місцеві владці взагалі нічого не хочуть чути. Проте переконувати їх у чомусь не варто, бо на їхнє місце мають прийти молоді та ініціативні, готові вчитися і працювати. А от людям треба роз’яснювати і розповідати, що вони наразі можуть впливати на рішення, які приймають їхні керманичі в кожному селі. Саме це ми й намагаємося їм донести.
За словами жінки, зараз настало потепління. Люди вже не «відмахуються» з недовірою, а починають прислухатися, придивлятися та висловлювати свою думку.
– Поки що проект на стадії реалізації. Що буде далі – не знаю. Але вірю, що змінювати життя країни можуть не тільки владці в Києві, а й звичайні люди з таких маленьких сіл, як наша Чмирівка, – переконана Ася Счастлівцева.
Наталія УСЕНКО, фото з особистого архіву героїні
