Якою доброзичливою буває якісна освіта

Зараз на часі процес проведення реформ в освіті та медицині. В зв'язку з проведенням реформи децентралізації та створення об'єднаних територіальних громад повстає питання утримання громадою шкіл. Об'єднання в територіальні громади в Черкаській області іде повільно, як через малу обізнаність людей в нюансах перетворень в їх громадах так і в розповсюджених чуток типа "школи та дітсадки закриються по селах, залишаться тільки в головній садибі". Ще більшого напруження додають вислови, що в сільській школі поняття якісної освіти стоїть під великим питанням.

Щоб подивитися на власні очі як живе сільська школа, я відправилася в село Головківка Чигиринського району. З директоркою цієї школи Канюкою Наталією Володимирівною ми зустрілися та познайомилися на зібранні мешканців села, де саме обговорювалося питання об'єднання. Спостерігаючи за виступом, я побачила, що вона має авторитет і люди до неї прислухаються. Тому моя зацікавленість в тому, щоб побачити як ця людина спілкується з дітьми, керує немалим колективом вчителів та утримує все шкільне господарство була великою.

Попередньо подзвонивши до Наталії Володимирівни я домовилася про зустріч і відправилася в свою експедицію. Свій огляд, приїхавши до школи, я почала з шкільного двору. По-перше, мене відразу, як колишню спортсменку вразили дві речі: велика кількість велосипедів та декілька майданчиків, де дітям можна займатися спортивними вправами. Подумала, що мабуть в цій школі спорту віддають перевагу. І пізніше це таки підтвердилося.

А по-друге, мене як жінку втішив фонтанчик в центрі двору та охайні клумби з квіточками.

Головківський НВК "ДНЗ-ЗОШ І-ІІІ ступенів" таку зараз має назва Головківська школа. Вона в собі об'єднує і школу, де вчаться 85 учнів і дітсадок — 30 діток. Вхід до приміщення дітсадка знаходиться окремо від входу до школи. Дітки мають окрему площадку з гойдалками та різними забавками, де можуть гуляти.

Школа була побудована в 1964 році і попередньо була розрахована на 500 місць. Але такої кількості учнів в ній не було навіть у шістдесяті роки.

Продовжуючи свою екскурсію вже коридорами школи звернула увагу на поєднання чистоти, затишку та постійної візуалізації корисних висловів українських класиків на стінах, таблички множення на сходах та приємних погляду розмальовок.

Наталія Володимирівна підтвердила, що все це робиться нею та вчительським колективом, і робиться так, як у себе дома, щоб дитина відчувала, що школа — це її друга домівка. Багато в чому допомагають місцеві фермери — головні меценати школи.

Завітала до класів, спочатку в початковій школі, а потім вже і до старших. Всюди око радіє, гарно і затишно, аж захотілося посидіти, щось почитати, знову зануритися до навчального процесу.

Згадала свою школу. Все з точністю до навпаки — панелі пофарбовані темно-зеленою фарбою, муштра вчителів, велика кількість дітей в коридорі на перервах. Зітхнула. Добре, що тут інакше.

В класах старшокласників, учні поставили парти півколом, пояснивши, що так зручніше спілкуватися, всіх видно. Приємно вразило, що навчання проходить шляхом дискусій. Говорить не тільки вчитель, але й діти приймають участь в розмові. Подумала, може це через невелику кількість учнів в класах, було б більше - був би гомін. Але згадала своє навчання в Польщі. Дійсно там так і було. Викладачі просили, щоб ми з ними дискутували, а не просто прослуховували лекції. Спочатку нам це було дивно і ми сиділи мовчки, як звикли в школах, а потім потрошку призвичаїлися (десь в кінці семестру :))

Але потім дізналася від учнів та і вчителів, що їх поєднує не тільки навчальний процес, але багато часу вони проводять поза шкільною програмою, створюючи свої власні проекти. Ось про це я і хочу розказати в цій статті.

За словами Наталії Володимирівні зараз багато уваги надається значення національно-патріотичному вихованню, вихованню патріота. Але неможливо виховати патріота взагалі, якщо не навчити людей полюбити свою Малу батьківщину. Тому саме у виховній роботі був взятий такий напрямок — виховання патріота Малої батьківщини за допомогою різних проектів.

- В нас є проект "Жива історія". Ми зрозуміли, що наше село таке багате на історичне минуле. Але конкретно, що і де відбувалося немає систематичних матеріалів. Тому ми почали записувати відеоінтерв'ю зі старожилами села. У нас є відеотека, де ми збираємо всі матеріали. Ми ходимо до бабусь, яким за 90 років і робимо опитування.

Ми розробили опитувальник з різними питаннями а що було?, а як? а як ваше бачення? Звичайно, що це суб'єктивне бачення, але ми знаходимо і цікаві розповіді. Та якщо ще зібрати багато свідчень, їх згрупувати та систематизувати, то можна вже привести до якогось висновку.

В нас якось виникло питання по теми голодомору, якраз наближалась чергова річниця. Ми пішли до пам'ятника загиблим від голодомору, він був в дуже занедбаному стані. І ніхто толком не знає чи було тут поховання. Почали опитувати бабусь, багато свідчень записали і почали записувати фільм про це. Відіслали його на Всеукраїнський конкурс мультимедійних проектів “Врятувати від забуття” і зайняли 2-ге місце. Зрозумівши, що це дуже ефективний напрямок, ми продовжуємо його.

Всі фільми діти самі любительськими камерами знімали, потім монтували. В нас уже багато дітей вміють в цих програмах працювати. Кожен клас обирає якийсь проект і над ним починає працювати і все це фільмує, потім монтує і показує. Потім ми ці фільми розміщуємо в соціальних мережах і таким чином розказуємо про школу.

Зовсім недавно в нас був такий проект пов'язаний з холодноярскими підсніжниками. І ми з дітьми для того, щоб забезпечити подальше поширення підсніжника складчастого з дозволу фахівців заповіднику, посадили їх у себе в Головківці, в лісі. Все це діти зняли, зробили фільм і відправили на конкурс “Збережемо первоцвіт”.

Ці фільми, які знімають діти викликають певний резонанс. Ось, наприклад, фільм про голодомор ми помістили в соцмережах. Нам багато людей писало позитивних відгуків. І ми зрозуміли, що такі фільми - це ефективний зв'язок з громадськістю села і не тільки села.

Вчителька Ірина Миколаївна Судаченко, разом зі своїми ученицями знімають фільм на тему "Українське народне весілля в Головківці". Паперовий варіант фільму вже зроблений, тепер іде етап фільмування. Дівчата беруть інтерв'ю у своїх бабусь, які згадують як були молодими та виходили заміж. Та для того, щоб все це надбання не зникло, не забулося як багато що з історії нашого рідного краю, дівчата це все збирають та роблять фільм. Діти знімають, а вчителька займається технічними питаннями та займається монтажем фільм. Фільм планується на 15 — 20 хвилин. В ньому беруть участь жителі села, які одружувалися за народними звичаями і про це розповідають на камеру.

Я запитала дівчат, які роблять фільм чи хотіли б вони мати таке весілля, як було в їх бабусь. Всі пожвавилися і весело закивали головами, підтверджуючи своє бажання. Навіть спеціально до цієї події вже почали відрощувати коси.

Вчитель історії Євген Широков з дітьми займається створенням фільму про історію села Головківка. Фільм буде документальний. І в цьому фільму діти разом з вчителем намагаються відтворити процес розвитку історії Головківки. Початком історії Головківки буде 17 сторіччя, а одним із епізодів буде історія про Атаманський парк. І вся подальша розповідь в фільму буде пов'язана з саме з цим парком.

- Зараз разом з дітьми досліджуємо історію рідного села. Причому це відбувається більш практичним шляхом. Тобто ми не сидимо в архівах, не читаємо підручників, а безпосередньо намагаємося відвідувати історичні місця, які є в нашому селі.

Історія села досить багата, тому що в свій час тут були знамениті власники такі як Терещенко і Іван Фундуклій, засновник Фундукліївки. Лісовий масив, який прилягає до села відноситься до урочища Холодний Яр. Це означає що всі події, які відбувалися в Холодному Яру так само стосувалися і Головківки.

Ми робимо так звані археологічні розвідки — йдемо з дітьми на місця, від яких залишаються зараз сліди історії. Наприклад в нашому лісі, де Атаманській парк, є місця де можна розгребти листя і знайти археологічні артефакти, навіть не копаючи. Коли діти беруть в руки ці речі, я вважаю, що в цей момент в них формується ось цей патріотизм. Спочатку ми навчимо їх любити свою землю, ось цю землю де вони народилися і живуть. А тоді вони вже зможуть сформувати любов до України. Важко дітям зараз пояснити, що таке Україна, бо вона така велика.

І я вже бачу плоди цієї праці. До мене сьогодні підходять п'ятикласники і кажуть: "А ось ми були там на своїй старій хаті і знайшли циглину з літерою “Г". Насправді в Головківці в 18 столітті був цегельний завод, де виробляли цеглу і черепицю. Коло Головківки дуже багато глини, яка придатна для саме таких виробів.

Історія зараз дітьми сприймається як дуже важка наука. Чому? В нас немає системного підходу у вивчені історії. Ми розірвали процес в часі. Це пов'язано із програмою і взагалі з системою освіти. І тому, дітям здається дуже важко встановити зв'язок між минулим і теперішнім. І ось такими сумісними справами намагаємося цей зв'язок встановити.

Спілкуючись в школі з учнями, я дізналася, що є такі старшокласники, які вже самостійно написали та реалізували декілька проектів. Вирішила познайомитися з ними.

Денис Марченко, учень 9-го класу Головківської школи, учасник програми "Неформальної громадянської освіти. Майстерня сільських ініціатив".

В цій програмі він навчився створювати власний неприбутковий проект, розплановувати свій час, робити правильне фінансування проекту, зацікавлювати аудиторію помічників. Його проектом стало створення дитячого спортивного майданчику в центрі села. Разом зі своїми однокласницями Костенко Мариною та Косін Іриною за чотири місяці Денису вдалося пройти всі етапи проекту від планування до завершення. І зараз малеча та і дорослі хлопці і дівчата вже можуть з'їхати з горки, погайдатися на гойдалках або зіграти в футбол на новоствореному спортивному майданчику.

Денис наголосив на тому, що не збирається зупинятися на одному проектові. Отримані знання на програмі дають можливість написати будь-який соціальний проект, головне було б бажання.

Друга учасниця проекту "Неформальної громадянської освіти. Майстерня сільських ініціатив" Аня Шевченко разом з однокласницею та двома друзями вирішили реалізувати свою мрію — створити кінотеатр під відкритим небом.

Не сидячи в приміщенні, а знаходячись на свіжому повітрі з пахощами свіжезкошеного сіна та ароматом нічних квітів, насолоджуватися переглядом цікавого фільму. Хоча ідея всім сподобалася і здавалася простою, з її реалізацією виникли певні труднощі. Спочатку треба було назбирати гроші на проектор для того, щоб фільми транслювати. І діти вдалися до цікавого способу — наколядувати, тим паче , що як раз в цей період були новорічні свята. Під час своїх походів по хатах вони розказували про свій проект і люди охоче давали їм гроші під цю цікаву ідею.

Перший перегляд фільму пройшов у центрі села, де сільський голова Дарієнко Галина Дмитрівна виділила територію, яку діти облаштували — розставили пеньочки, стільчики де можна було сісти. Самостійно створивши екран, встановили проектор та запозичили у директора будинку культури колонки. І провели вечірню культурну програму, продемонструвавши фільм “Хатіко”. До речі на цей огляд зібралося майже все село. Односельцям таке спільне проведення часу дуже сподобалося.

Але кінотеатр під відкритим небом це не єдиний Анін проект. Полюбляючи з дитинства танцювати і маючи неабиякий талант, вона створила свою танцювальну групу, яку назвала “Скайденс”. Директор школи підтримала молодий колектив, надавши вільне приміщення.

Дівчата принесли з дому дзеркала, прикрасили стіни вирізками з модних журналів і почали танцювати, створюючи притягуючи погляд композиції. Танцювальна група об'єднала дев'ятеро дівчат з дев'ятих, десятих та одинадцятих класів. Дівчата опановують різні танцювальні напрямки: від українських народних до сучасних.

Про Аню говорять, що вона дуже строгий та вимогливий тренер, бо хоче щоб колектив досягнув майстерності в кожному спільному русі. І дівчата працюють і майже живуть в школі, бо танцювальна студія знаходиться саме тут.

В школі працює відділення спортивно-юнацької школи з Чигирина. Діти займаються легкою атлетикою. І коли вони їдуть на обласні змагання теж входять в призери на рівні з дітьми з міських спортивних шкіл.

Школа має добре облаштований спортивний зал, тренажерний зал та декілька спортивних майданчиків. І дякуючи реалізованому Денисом Марченком і його друзями проекту, ще і футбольне поле.

Наталя Володимирівна розповіла, що в школі добре поставлена спортивно-масова робота. Багато хлопців, які люблять спорт і вибрали це своєю професією. П'ять випускників школи зараз вчаться в університеті на вчителя фізкультури.

- Зараз дітей вчиться не так багато, як колись. А в попередніх випусках було багато учнів. Ми намагаємося продовжувати співпрацювати з ними. По суботах, по вихідних, по канікулах, ми їх запрошуємо в спортзал. Вони приходять сюди грати. Приходять до 30-ти осіб молодих хлопців, які грають в баскетбол, в волейбол. Вони самі збираються, збирають гроші, їдуть на змагання, де представляють і захищають село. Це, як я вважаю, дуже потужний молодий потенціал. Більшість молоді змушені їхати в Черкаси та в інші міста, щоб шукати роботу та кращу долю. Але б вони залюбки лишилися в рідній домівці якби була робота. Бо там в містах вони не мають ні свого житла, ні пристойних умов. Так ось, для того, що б не втратити зв'язок з ними і мати можливість показати, що наше село пишається і завжди чекає на них, ми надаємо такі можливості цій молоді — зібратися разом та пограти.

Розумію, що багато хто з читачів скаже, що оцінки це не показник якості освіти. Але все ж таки вирішила поцікавитися у заступник з навчально-виховної роботи школи Олени Анатоліївни, як тут йдуть справи.

- Успіх навчального процесу, на мій погляд, залежить від співпраці вчителя та учня. І аналізуючи наші досягнення, можу сказати, що ця співпраця абсолютно нормально проходить. За останніми даними нашого моніторингу середній бал навчальних досягнень учнів 8,1. Це доволі хороший бал і щороку і щосеместру ми проводимо моніторингові дослідження як навчаються наші учні. Можу з гордістю сказати що вже дев'ять років в нашій школі немає учнів з початковим рівнем знань взагалі. 22% учні — відмінники, тобто мають високі досягнення, 50% - учні які мають достатній рівень і 28% - які мають середній рівень. Для сільської школи я вважаю, що це доволі нормальний рівень, тимпаче що дивлячись на рівень учнів інших шкіл інших областей України — це хороший рівень школи.

Звичайно, що коли діти мають хороший рівень досягнення, то вони повинні ними оперувати і показувати їх на рівні району, області. І наші діти вдало це роблять, тому що щороку у нас є призери районних предметних олімпіад з математики, історії, фізики, з української мови та літератури, з географії. Причому ці діти потім виступають на обласному рівні. Дуже вдало ми перші, хто почали брати участь в районі у Всеукраїнський українознавчий грі "Соняшник". І вже протягом п'яти років наші діти показують результати: там різні ступені регіонального рівня і всеукраїнського рівня. Це свідчить про те, що діти цікавляться не тільки суто матеріалами за навчальною програмою, але цікавляться ще позапрограмним матеріалом. Чотири роки поспіль наші старшокласники — 9-11 класи вдало вирішили себе спробувати науковцями і взяли участь у Малій академії наук. Діти чотири роки писали наукові роботи за різними сферами галузі. Була педагогіка, зарубіжна література, фізика. Доволі вдало виступили в районі, стали призерами. Тобто діти намагаються пробувати себе в різних галузях і показати себе, що вони не тільки отримують знання, але можуть ці знання в практиці використати.

В подальшому при вступленні до ВНЗ ці діти обирали той напрямок, за яким писали свої наукові роботи. Наприклад, один з наших колишніх випускників обрав роботу в напрямку фізики і зараз він навчається в Київському політехнічному університеті на бюджеті. Тема його наукової роботи була “Фізична природа музичних звуків”. Хлопчик, який захищав роботу по Бернарду Шоу “Парадокси Бернарда Шоу” зараз вчиться в Інституті культури в Києві, на факультеті “Культурології”.

Є в нас талановитий учень - Міша Павленко, який брав участь у конкурсі Mikcike. На першому регіональному етапі він зайняв перше місце між Черкаською, Кіровоградською та Полтавською областями. Далі поїхав на Всеукраїнский конкурс на третій тур до Львова, де Міша змагався вже на рівні країни. Він дуже швидко рахує, рахує в умі великі числа. На конкурсі біли різні складні завдання додавання, віднімання п'яти-, шестизначних чисел. І все це треба було швидко порахувати в умі.

Міша говорить, що першім досягненням у нього було вивчення табличкі множення ще в першому класі. І цьому його навчив батько. Ну а далі вже пішли більш великі числа.

Вчителька Міші, Лілія Василівна Шевченко, яка роздивилася і змогла вирощувати талант хлопця пригадує: “Діти роблять, наприклад, тільки друге завдання, а він вже зробив шість. У другому класі на кожен урок я готувалася більше, бо Міші більше треба було давати завдань”.

Повернувшись зі своєї експедиції до школи і почав формувати матеріал, зрозуміла, що всю діяльність школи, і досягнення вчителів і дітей описати в одній статті просто не можливо. Бо їх насправді дуже і дуже багато. Вже коли стаття була скінчена Наталя Володимирівна задзвонила до мене і розповіла, що школа виграла участь ще в одному проекті. На цей раз польсько-українському. Метою проекту є налагодження співпраці шкіл для реалізації спільних молодіжних українсько-польських проектів з можливістю обміну учнями між школами.

Я замислилася над словами Наталії Володимирівни про якісну освіту. Насправді, як можна оцінити це поняття, за якими ознаками? Хіба всі досягнення, які мають діти в цій сільській школі не говорять про те, що їхня освіта якісна? А може якість можна вимірити дитячою посмішкою на уроках та великим бажанням щоденно іти саме до своєї рідної школи?