Разом з ними з окупованого міста на Волинь приїхали мама Юлі та племінниця, а також батьки Олексія, які згодом повернулися назад.
Там, на Луганщині, сім'я мала великий бізнес - мережу крамничок єдиної ціни, великі склади та штат працівників, брали на роботу людей з вадами слуху. Сюди ж, на Волинь, приїхали на обстріляній автівці та без грошей.
"Ми луганці, познайомилися в інституті. У нас в Луганську і в області була мережа магазинів. Два останніх супермаректи ми відкрили 1 березня і 1 квітня 2014 року. Були впевнені, що Луганськ - це Україна, що все налагодиться і ми залиишимося. 7 липня був обстріл - у нас згорів склад, і вбили охоронця. Ми зазнали багато фінансових втрат".
"Врятували лише два автомобілі, а одну машину нам спалили за проукраїнську позицію. Ми говорили сусідам про свої настрої, але коли зрозуміли, що це небезпечно, перестали висловлювати свої думки публічно. Телефоном розмовляли тільки за зачиненими вікнами. А коли ми вступилися за будинок сусіда, який спалили, місцеві пригрозили, що те ж саме може статися і з нами", - розповіли Юля та Олексій.
Після чергових обстрілів сім'я мусила виїхати з рідного міста. Спочатку 15 днів жили на стадіоні у таборі для переселенців у Кремінному. Друзі та партнери пропонували пожити в Одесі чи Дніпірі, але пара відчувала страх, тому і вирішили їхати куди подалі.
"У нас була машина, навіть грошей не було, ми виїхали, як кажуть "в одній білизні". Хотіли їхати якнайдалі, бо сусідства з Росією нам уже вистачило. А далі Луцька тільки Польща. До цього в місті ми не були, не мали тут ні друзів, ні родичів. Такий парадокс - їхали в Луцьку область, але тільки не на Волинь, бо, вважали, що Волинь - то болото та комарі. Приїхавши сюди, орендували готель подобово, допомогла нам поліція. Почали обживатися. Люди бачили, що ми переселенці, допомагали, несли хто картоплю, хто закрутки, житло пропонували. Волиняни дуже добрі. Є звичайно, які і будь-де ті, хто говорив, що через нас, "понаєхавших", яйця подорожчали, але ж нічого не поробиш".
Юлія та Олексій розповіли, що тяжко було на новому місці. Дитина мала велику психологічну травму, і тільки через три роки відчула смак до життя та навчання.
"Два роки ми намагалися побороти її депресію. Вона говорила, що навіщо я буду вчитися, якщо ви вчилися, працювали і до вас прийшли з автоматом і все забрали. Але, коли побачила, що ми тут встаємо на ноги, зрозуміла, що треба працювати і розаховувати тільки на себе, а не на те, що хтось допоможе. Ми не звералися по допомогу, ми не ставали на облік, не отримували ніяких грошей. Ми рахуємо, що тільки самі собі можемо допомогти. Якщо уже буде допомога ззовні, подякуємо Господу і людям, а якщо ні - то від попелу обтрушуєся і вперед. Ми ні до кого не ходимо, і нічого ні в кого не просимо. Є люди, яким важче, є, наприклад, багатодітні сім'ї, яким грошова допомога більш необхідна. Є хлопці, які повернулися з АТО пораниними, їм теж потрібніше. Ми живі, здорові, і можемо заробити собі самі, а тягнути з дежрави, яка наразі знаходиться в стані війни, ми не будемо".
Родина Соленків розповіла, що стали на ноги дякуючи партнерам по бізнесу та своїй любові до роботи.
"Ми починали не з нуля, ми починали з мінуса, бо мали зобов'язання перед постачальниками. Після того, як згорів склад та товар, ми не викинули телефони, не ховалися, ми віддавали борги. Тут спочатку, недорого орендували склад, І почали розвиватися. Ми ФОП, але досі підприємство зареєстровано у Луганську, податки ми сплачуємо в Северодонецьк. Намагалися перереєструвати тут, аби гроші йшли в місцевий бюджет, але нам відмовили, це бюрократія. Коли починали, на Волині не було крамничок такого напрямку. Ця ніша була вільна. Якби стартували зараз, було б важче, бо дуже багато мереж донецьких, які позакривалися на Сході, зайшли тут на ринок. Ми зорієнтувалисявчасно, бо людина, яка хоче - вона робить".
Не оминули увагою Юлія та Олексій менталітет місцевих жителів. Розповіли, що тут люди вміють витрачати гроші із задоволенням. Особливо на свята.
"У нас мережа крамниць єдиної ціни, усе в магазинах коштує по 18 грн, не дорожче і не дешевше. Це і посуд, і іграшки, і альбоми для малювання, і панчохи, і фарба для волосся, більше тисячі найменувань товарів. Наприклад, коли у міста на Луганщині ми привозили гарний товар - ангелочків, чашечки, серветки, люди цього не розуміли, там треба було миски та тапочки. Менталітет волинян нам на руку, нам тут зручніше живеться, комфортніше прцюється. Звичайно, є проблеми з логістикою, бо міста одне від одного дуже далеко. Наразі ми обслуговуємо 4 області - Львівську, Житомирську, Волинську та Рівненську. Намагаємося співпрацювати з українськими виробниками. Перживши війну, хочеться щоб Україна ставала на ноги. Звісно є і білоруські товари, і китайські. Ми хочемо людям донести, що є якість, і не обов'язково сплачувати за неї багато. Ми принципові люди, нам телефонували з Луганська, коли ми виїхали, пропонували працювати на тій території, але ні, ми маємо свою позицію. Через цю біду ми стали більшими патріотами, ніж будь-коли. Нам не треба грошей на крові, ми будемо працювати чесно. Ми хочемо, щоб на новому місці у нас була добра репутація. До Луганська повернемося тільки тоді, коли там буде Україна, і то не жити, а хіба що працювати. Це благодатна земля, ми тут закорінилися надовго".
Заглом же, у Волинській області більше 4 тис. переселенців. В основному, вони проживають в обласному центрі та великих райцентрах. Більшість із них самозайняті.
