Герой 14 року

24 березня 2016 року, четвер

«Герої живуть серед нас» – завжди вважала цю фразу штампом. До сьогодні до мене не доходив її реальний зміст. Ми живемо на війні. Такими пафосними словами зараз можна називати багатьох… Моє уявлення про героїв змінилося, здавалося б, на банальному заході.

На презентацію звіту «ТІ, ЩО ПЕРЕЖИЛИ ПЕКЛО» до міської бібліотеки я йшла без особливого ентузіазму. Наче представники з коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі», які збирали свідчення полонених українців на території так званих «ДНР» та «ЛНР», дуже емоційно розповідали про те, як вони опитували людей, що тим довелося пережити. Я наче б то уважно слухала, записувала до блокнота факти, але ці дані лунали якимось фоном.

Нічого спочатку не змінилося, коли слово взяв наш міський активіст Ярослав. Про нього до цього дня я знала небагато – учасник Майдану, який за свої проукраїнські погляди та політичні уподобання потрапив до полону «днрівців». Вийшов живий і наче б то цілий. У часи окупації наших міст нелегко жилось усім, але патріотам найгірше. І як саме, Ярослав і зголосився розповісти.

Мене вразило, як спокійно та навіть з якоюсь іронією він казав про страшні речі.

«Мене захопили 29 квітня 2014 року. Повертався додому з Красноармійська, де відбувалось засідання комісії. Був членом окружної виборчої комісії від кандидата Тягнибока. Допомагав у виборах Президента. П'ятеро з автоматами скрутили руки. Змушували навколішках повзти до машини. Я цього не зробив. Мене побили, затягнули в багажник. Спершу привезли в Костянтинівський міськвідділ міліції, там під час допитів били. Потім повезли далі. Не розумів, куди ми їхали.

Десь через тиждень дізнався, що мене та таких же патріотів привезли до Слов’янська, де у застінках СБУ гіркінці влаштували по суті катівню, справжнє гестапо. Я сам військовий, маю уявлення про те, як виживати в екстремальних умовах. Але навіть у мене в голові не вкладається й зараз те, як ці нелюди знущалися з нас – різали пальці, шилом тикали, запальничкою перев'язані скотчем руки палили... Мабуть, коли мене брали, то зламали ребро. Від ударів по голові у мене повилітали зуби. Від синців одна половина мого обличчя була синього кольору, інша – жовтого, за що мене і прозвали «жовто-блакитний». Але найстрашніше – не давали спати. Це нереально складно було витримати, без сну ти перетворюєшся на зомбі. Щоб не засинали, постійно отримував удари електрошокером. Таке знущання тривало усі 67 діб мого полону. Ми то сиділи у поодиноких, то у спільній камері. Нам, полоненим, не дозволяли розмовляти один з одним. Але ж ми люди. Находили можливість. Так я дізнався, що разом зі мною був голова нашої міської ВО «Свобода» Артем Попік. Йому також було несолодко.

Звільнили мене 5 липня 2014 року. За фактом мого викрадення порушена кримінальна справа, проте нічого конкретного не зроблено. Назад у цю катівню я повернувся через рік. Під час слідчих дій нас водили по підвалу. Слідчі наче не вірили тому, що у застінках СБУ коїлося таке жахіття. Довести їм те, що я сидів у цій камері, мені допоміг шматочок хліба. Тоді кормили нас раз на день. Ніхто не знав, скільки ще прийдеться сидіти і що буде далі, тому я зробив схованку: між стіною та пластиком поклав замотаний у пакет шматочок хліба. І там при правоохоронцях я його знайшов. Треба було бачити ті здивовані обличчя, коли дістав, запліснявий та крихкий. Усі почали по-іншому мене слухати…»

Під час своєї розповіді Ярослав на якусь мить подивився на мене. Наші погляди зустрілися, я заціпеніла. І ніби сама перенеслася до того підвалу у Слов'янське СБУ. Ось уявила, як сиджу зв’язана та з зав’язаними очима не годину і не дві, а днями. Як мене б’ють. Як отримую розряди шокером кожного разу, коли від фізичного та морально знущання у мене заплющуються очі…

І стало так страшно. Невже це коїлося ось зараз? І за що? За розмову на українській мові? За ідентифікацію себе українцем?

Дорогою додому я все думала про Ярослава. Це вже не суха статистика, не свідчення невідомих мені людей, перекладені у інфографіку та таблиці. Ось він - живий герой, що пережив справжні тортури. Щоб я не робила, я подумки поверталася до читальної зали у бібліотеці, де він розповідав про 67 днів свого пекла… І кожного разу ледь стримувала сльози.

Мені так захотілося дізнатися щось більше про нього. Погуглила. І чому ж нам, журналістам, забороняють писати емоційно? В коротких повідомленнях різні ЗМІ лише писали про полон Ярослава, а потім про звільнення. Цього було мало. Так мало, щоб зрозуміти його.

Не витримала і вверочі написала Ярославу у Facebook. Тоді у бібліотеці я не наважилася спитати про головне – чи страшно йому було? Розуміла, що таке дурне питання журналіст не повинен ставити, але мені конче потрібно було від нього почути, в чому він ті 67 діб шукав порятунок? Як взагалі можна було вижити там?

Ярослав мені відповів. І знову вразив. На цей раз своєю чесністю. Цей дорослий чоловік не хизувався перед дівчиною. Хоча міг би, бо відчував мабуть, що я вже вірю кожному його слову… Ні. Він не соромився і писав відверто про ті речі, коли чоловіки постають слабкими.

"Страх - це нормально. Тут можна відповісти філософськи, але це правда. Мені було страшно в одному: коли мене будуть вбивати, а морально я готував себе до смерті, щоб довго не мучитися. До тортурів можна було звикнути. Десь після трьох тижнів знущань фізичних наші карателі вже були не такими агресивними. Тоді почалося моральне знущання. Тут мене рятувало те, що з армії я знав, як треба себе поводити на допитах. У таких випадках головне – не мовчати, а говорити аби що.

Переживав більше не за себе, а за свою родину, що залишилася там.

Лише 20 травня я вперше зателефонував додому. Нам якимось дивом вдалося отримати телефон. Сталося це тоді, коли нас виводили рити окопи. Ми потрапили під обстріл. Почався хаос, але я не розгубився – побачив мобілку у когось і попросив подзвонити. Мені дозволили. За декілька хвилин розповів рідним, де я і що зі мною…

Уже, коли звільнили, дізнався, що вони весь цей час шукали мене. Нелегко прийшлося дружині – її декілька разів запрошували впізнати тіло чоловіка, по прикметах схожого на мене. А мій батько, коли йому повідомили про мій полон, посивів за ніч…».

Вже після такого відвертого спілкування я перечитувала нашу переписку мабуть разів десять – спочатку в комп'ютері, а потім вже в телефоні. І все ніяк не могла зрозуміти – отримував розряди шокером багато разів за ніч за що? За те, що жити хотів в Україні і не боявся про це говорити? Жах.

5 липня 2016 року, вівторок

Сьогодні місто святкувало День визволення від від проросійських терористів. Святкувало по-костянтинівські – без офіційних заходів. Це до сусіднього Слов'янська президент завітав. До нас же лише приїхав Київський театр імені Лесі Українки з постановкою «Везде один… Свеча на ветру».

Подивитися виставу про долю незламного Кобзаря, який потрапив в жорна системи, прийшло небагато людей. Тому я одразу помітила Ярослава. Патріот, як я про себе його охрестила, був серед тих, кому було цікаво поринути в нехрестоматійний переказ біографії Тараса Шевченка.

У нашому місті Ярослав відомий ще й тим, що мріє встановити пам’ятник Шевченку. Кобзар у граніті, бронзі, мармурі, на муралах є в 35 країнах світу. Він стоїть у 1256 містах України. Лише в нас немає. Поки що.

Громадський активіст вже півтора роки намагається змінити цю ситуацію. Саме стільки часу депутатам міської ради було потрібно, щоб на сесії винести рішення про обрання місця для майбутнього пам’ятника.

Купа дозвільних документів, перероблених по сотні разів через незначні помилки, війна за обрання місця для постаменту, аргументи опонентам та скептикам про те, навіщо нам потрібен Кобзар, - все це залишилося позаду. Він переміг. Він добився того, щоб у Костянтинівці не лише з’явився пам’ятник Тарасу Григоровичу, а й щоб центральну площу міста назвали його ім’ям.

За цим протистояння слідкували всі небайдужі. А мене найбільше вражало те, як люто бореться за Кобзаря у Костянтинівці не корінний костянтинівець. Ярослав народився та виріс у Львівській області. Але йому не все одно. Він прагне, щоб і на Донецькій землі шанували Великого письменника.

… Перед початком спектаклю я лише встигла спитати у патріота: «Полюбляєте творчість Шевченка?». Він посміхнувся і сказав: «Він мені близький». Чим саме, я зрозуміла під час перегляду п’єси.

Так вийшло, що я сіла недалеко від Ярослава. Більше дивилася не на те, що коїлось на сцені, а слідкувала за його реакцією на окремі фрази. Актори грали емоційно, на якомусь надриві, тим самим намагалися передати весь трагізм долі Шевченка. Всі знають, що прожив поет лише 47 років, з них 25 – у кріпосному рабстві , 10 – провів в засланнях. За годину трупі вдалося розповісти про біль та розчарування Тараса Григоровича.

Кобзар, якщо детально вивчати його біографією не за шкільною програмою, був слабким та сильним в водночас. Доля не шкодувала для нього труднощив. І за що? За проукраїнські погляди. Але ж і зараз на Донеччині усім патріотам доводиться проходити важкі випробування! Не такі, як тоді. Ні. Проте і часи тепер інші!

Міг би тоді уявити Шевченко, що його прихильників у модерновому ХХІ сторіччі будуть бити прикладами по обличчю і казати: «Більше ти не будеш нікому розказувати, які хороші бандерівці»?

Поета зараз називають пророком. Мабуть про таких, як Ярослав, Шевченко свого часу написав: «Вогонь запеклих не пече».

Знову багато думала про патріота. Ему зараз 48 років, і хоч він не провів 10 років у тюремній камері, його боротьба обмежилась двома місяцями. Страшними. Жахливими. Трагічними.

Напевно, саме в таких тортурах і загартовується справжній патріотизм, нехай це й звучить занадто пафосно.

23 серпня 2016 року, вівторок

Що для кожного з нас є прапор? Чесно кажучи, ніколи не замислювала над цим питанням. І знову у роздуми мене поринув Ярослав. Костянтинівка сьогодні святкувала День прапора. Я його зустріла на центральній площі міста. Вона у свято майоріла від жовто-блакитних кольорів. Щороку буваю на таких заходах, але в цей раз він пройшов якось по-особливому тепло.

У розмові Ярослав мені зізнався, що для нього ці кольори символізують мужність і народження нової епохи української держави. За прапор зараз воюють та вмирають. Наші солдати після обстрілів встановлюють стяг на відвойованій території. А загиблий герой із Костянтинівки Сергій Ісаєв мріяв, щоб прапор з гербом Костянтинівки висів над військовою частиною, де він служив. Його мрія здійснилася, проте після загибелі Сергія. Цей прапор нині став одним з символів 122 Аеромобільного батальйону.

«Слухаючи гімн та дивлячись на те, як сьогодні злітав прапор все вище над Палацом культури, кожен думав про своє. Я про Володимира Рибака, який щоденно в окупованій Горлівці повертав прапор на місце, за що й помер. Навічно в очах залишилася його кров в підвалі Слов'янського СБУ, де московські мордерці замордували патріота. Як потім з'ясувалося, я був у камері, де до цього сидів Володимир Рибак. Казали, що я перший, хто звідти живим вийшов. Його вбивство стало резонансом, цей розголос вплинув на те, що бандити побоювалися й надалі нас вбивати.

Вже потім, після звільнення, хлопці знайшли його натільний хрестик. Весь у крові. Злетів з Володимира під час катувань. Цей хрестик ми потім віддали вдові Рибака ...»

І тепер, коли чую фразу «герої серед нас», перед очима автоматично з’являються шматочок запліснявілого хліба, хрестик у крові і він. Незламний. Нескорений. Той, що залишився щирим та людяним після 67 днів пекла.